(історія написання сценарію фільму для підлітків)
Ідея
Думка, зняти фільм для підлітків прийшла до мене не спонтанно. Переглянувши стрічку “Пекельна хоругва” і вислухавши захоплені відгуки про неї своїх учнів, я з сумом підсумувала (вибачайте за каламбур), що кіна для дітей та підлітків в Україні немає. І окремі прориви тільки доводять цю думку, замість протирічити їй. І така відсутність – зрозуміла. Адже для дітей, а надто ж для дітей у критичному віці 12-16 років, писати і знімати в рази складніше, ніж для дорослих. Таке кіно вимагає більше ресурсів, більше коштів. І – відповідно – більше ризику. А ризикувати у наших реаліях – це позбавляти себе шансу отримати щось на реалізацію майбутніх проєктів. І ми теж ризикувати не хотіли. Це, так би мовити, преамбула.
Років за два до повномасштабної моя добра знайома – мукачівська поетеса і письменниця Валентина Попелюшка подарувала мені свою нову книгу – повість “Украдені”, написану для дітей та підлітків. І – чи то вироблена за 10 років у документально-ігровому кіно звичка бачити внутрішнім оком твір на екрані, чи – що більш ймовірно – динаміка повісті – спонукали мене показати повість режисерці Марії Яремчук. “Був би класний підлітковий трилер!” – відгукнулась Марія.
Підлітки люблять фільми-жахалки. Ми з Марією знаємо це з практики викладання відеомейкінгу. 95% учасників наших тренінгів це переконливо довели. Ми з підлітками відпрацьовували виробництво короткометражної стрічки від ідеї до екранного показу. Учні мали право самі обрати жанр, стиль, героїв і стилістику монтажу. І переважна більшість команд завжди обирала “жахалки”. Чому так? Питання не до мене, а до психологів. Але запит підліткової аудиторії ми усвідомили ще на тих тренінгах.
Початок
Шанс реалізувати тодішню нашу з Марією ідею випав тільки тепер. Український культурний фонд оголосив конкурс стипендій. І ми цю стипендію отримали. Залишилось просто написати сценарій. Зараз я посміхаюсь від слова “просто”. А тоді здавалось, що найскладніше – позаду. Є можливості, є план, є кошти. Вперед!
Сто тридцять п’яте прочитання повісті стало гарним поштовхом до розуміння: треба їхати на місце подій. І я поїхала в Мукачево. У 38-градусну спеку бродила по місту, заходила у двори й сверики. Я шукала своїх героїв на місці подій: ось школа, в якій вчиться Васько, ось район, у якому живуть Берті та Йоржик, ось банк, у якому працює тато Люсі, а ось дівчина, дуже схожа на Олю, витирає мій стіл у кав’ярні та приносить філіжанку кави. Я придумувала життя героїв до того моменту, коли вони зроблять крок з реальності на сторінки мого сценарію. Обживалася в їх всесвіті.
Наступною зупинкою став Ужгород. Саме він формував настрій, ауру та стиль історій наших героїв. Він став не минулим, а – скоріше – майбутнім підлітків. Сюди вони вийдуть з екрану й тут продовжуватиметься їх – уже більш доросле й досвідчене – життя.
Залишилось небагато: витягнути з контексту окремих життєвих історій найцікавіший шматок і кинути його на екран. Було трошки лячно. Але ж я написала не один десяток сценарії для нашого документально-ігрового дослідницького кіно. Я впораюсь.
Книги
А щоб впоратись на сто відсотків, мені знадобилися книги. Френсіс Форд Коппола, Роберт Макі, Джозеф Кемпбелл стали на деякий час близькими друзями. Читала запоєм, майже так, як в дитинстві. І складність, багатозадачність та необхідна філігранність майбутньої роботи буквально валили мене з ніг. На деякий час розгубилась, засумнівалась у своїх силах: все таки написати сценарій документального та ігрового кіно – то зовсім не одне й те саме. Проте, назвався грибом – стрибай у кошик. Діватись було нікуди й я сіла писати.
- Ну, й що тут складного, – умовляла себе, – письменниця все придумала, треба тільки акуратно перенести це на екран!”
Перший драфт
“Перший драфт – завжди лайно!” – жартують кінематографісти. І я переконалась на власному досвіді, що це – щира правда. Перший варіант сценарію був написаний строго по повісті. Герої розмовляли книжною мовою, сцени містили повтори, діалоги – флешбеки. Все, що можна (і треба було би!) показати, – розповідалося, проговорювалось героями, адже так є в книзі. Зрештою режисерка – вона ж перша читачка – сказала, що глядач піде з зали після третьої сцени. Тоді я зрозуміла, що приказкою про перший драфт сценаристи не смішать, а підбадьорюють себе і один одного. Коротше, майже все потрібно було переписувати наново.
Кіно і тривога
Другий, переписаний, варіант сценарію відправила Марії на прочитання з лікарні. І отримала повідомлення: “У нас повітряна тривога, але я не йду в укриття, дочитую сценарій, не можу відірватись”. І це був мій маленький особистий тріумф. Потім компліментів наговорили скрипт-доктор і психолог – консультанти майбутнього фільму.
Проте, зацікавленість не завадила їм написати купу зауважень до сценарію. У мене опустились руки. Складно було уявити, що доведеться знову все переписувати. Вирішила піти коротшим шляхом: виправити помилки строго в рамках однієї сцени, двох-трьох реплік, пари ремарок. І сценарій на очах ставав кращим: герої заговорили мовою підлітків вулиці, а не сторінок художнього твору, лінії їх поведінки (це називається “арка героя”) прийшли до спільного знаменника. Сюжет набув динаміки, характери і типажі вирівнялись і засвітились кожен своїм окремим світлом.
Найцікавішими консультантами стали для мене підлітки. Фокус-група з майбутніх глядачів погодилась поговорити зі мною про сценарій. Дала почитати, й ми всмак обговорили з ними прочитане. Жаль, що мало було часу онлайн-зустрічі. Але потім вони ще довго дописували в месенджер те, що не встигли сказати.
І я зробила висновок: якщо є можливість скористатися допомогою консультантів, – ні в якому разі не потрібно нею нехтувати.
Уроки і висновки
Та й взагалі, написання цього сценарію дало мені немало практичних і філософських уроків.
По-перше, радість від гарно зробленої роботи дала сили жити у складних життєвих обставинах. Мій художній первісток навчив мене не опускати руки тоді, коли, здається, робота не має сенсу. Йти до кінця, – а там буде видно, що воно виходить. Бо кінцевий результат видно тільки на фініші.
По-друге, я навчилась відділяти емоції, що вкладаються в сценарій, від особистих емоцій під час написання. Перші – помічники, вони роблять героїв живими, а події більш реалістичними, об’ємними. Другі – шкідники, вони відволікають від системної поступової роботи.
По-третє, герої навчили мене бачити їх внутрішнім зором творця: вибудовувати їх життя, оточення, стосунки, характери, а потім вже вписувати в обставини, скеровувати до пригод, які змінюватимуть їх.
По-четверте, я гарно натренувалась писати за строгими канонами жанру. У сценаристів не все так просто: є чітко задані параметри сторінок, діалогів, ремарок, типу і розміру шрифта.
І наостанок я навчилась бачити, що в сценарії спрацює на екрані, а що, яким би граним воно не було, потрібно вирізати. А нарізала я чималенько.
Команда
Тепер моя робота сценариста завершена. Скоро сценарій підліткового трилера “Украдені” ляже на стіл продюсера, чи продюсерки. Згоду режисерки на зйомки фільму я вже маю. А отже, рано чи пізно підлітки побачать нові захоплюючі пригоди своїх однолітків.
Далі над фільмом працюватиме дружня команда, я вірю, що це буде наш “Сектор Правди”. Тоді не тільки для мене, а й для моїх дорогих колег відкриються нові обрії – перший досвід зйомок художнього фільму. Ми обрали непростий жанр. Знімати кіно для підлітків – все одно, що вести з ними задушевну розмову. Так складно не збитись на повчання та не впасти в моралізаторство. Потрібно, щоб вони гарно подумали та покопались у сюжеті, проаналізували вчинки героїв та приміряли їх на себе. Але ці спонукання потрібно зробити непомітними. А без них – ніяк. Адже наш фільм буде зачіпати головну з життєвих небезпек для дітей та підлітків: питання меж власної свободи, та проблеми особистої безпеки.
Алла Мегель
Проєкт реалізується за підтримки Українського культурного фонду #запідтримкиУКФ
