Стаття підготована Наталією Осьмак – дочкою Президента Української Головної Визвольної Ради – Кирила Осьмака
«Коли розвалиться радянський союз,
Незалежність України слід
проголосити від імені УГВР».
Роман Шухевич
Ми, Українська Головна Визвольна Рада, присягаємо Тобі, Український Народе: Наша мета — Українська Самостійна Соборна Держава на українських етнографічних землях.
Слова цієї присяги, які знаменували собою створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) – підпільного парламенту і підпільного уряду воюючої України, прозвучали 80 років тому, 15 липня 1944 р.
Це був ТРЕТІЙ КРОК до створення Української Самостійної Соборної держави у ХХ столітті. Він був зроблений на тому відтинку української землі з якої німецький окупант вже пішов, а російський окупант ще не прийшов. Але він був уже близько. Про це провіщали звуки гармат.
ПЕРШИЙ КРОК до створення Української соборної держави у 20 столітті – це Акт злуки 22 січня 1919 року. Століттями роз’єднані українські Галичина й Наддніпрянщина об’єдналися в одну державу.
Але розбурхані Першою світовою війною Європа і Росія не дали можливості українцям, як недержавній нації, творити свою державність, а неузгодженість дій урядів ЗУНР і УНР привела до фактичної відміни Акту злуки. Ця драматична подія сталася в кінці грудня 1919 року.
Проте Акт Злуки Галичини і Наддніпрянщини, УНР і ЗУНР, залишився в пам’яті українського народу як яскравий спалах радості, як надія на єдину соборну державу. І для наступних поколінь українців він став дороговказом до творення Української Соборної Самостійної Держави.
ДРУГИМ КРОКОМ на шляху до соборної державності став ІІІ Великий Надзвичайний Збір ОУН, як один із важливих етапів українського самостійницького державотворення ХХ ст. Він відбувся 81 рік тому, 21 -25 серпня 1943 року в Козівському районі на Тернопіллі, в екстремальних умовах воєнного лихоліття.
На Зборі делегати обговорювали підходи на шляху до пошуку оптимальної моделі Української держави, практичні спроби втілення теоретичних напрацювань ідеологів українського визвольного руху в царині державницької думки очільниками революційного Проводу ОУН і командуванням УПА.
Делегатами Збору були люди, які самою своєю долею втілювали ідею соборності України. Це, з одного боку, люди з західних українських земель, люди молодої ґенерації, 30 – 40 років, які знали один одного про довгій праці в ОУН та тривалій протипольській та протинімецькій боротьбі. З іншого боку делегатами Збору були наддніпрянці – носії інституційного досвіду українського парламентаризму й української державності 1917–1921 років. Серед делегатів-наддніпрянців був і Кирило Осьмак, один з засновників і член Української Центральної Ради, найстарший серед делегатів. Мав 53 роки.
Як і інші делегати-наддніпрянці він, від початку нападу Німеччини на СССР, зустрічався і співпрацював з членами похідних груп ОУН, і мельниківцями і бандерівцями, які почали приходити до Києва. Кирило Осьмак став членом Української Національної Ради (УНРади), яка була створена 5 жовтня 1941 року в Києві на пропозицію Олега Ольжича.
З літа 1942 року Кирило Осьмак познайомився і почав контактувати з членами похідних груп ОУН бандерівського крила. Ці групи йшли в Центральну і Східну Україну і несли з собою, крім іншого, ідеї творення української держави на засадах монопартизму і вождизму. Ці ідеї, які були панівними в міжвоєнній Європі, були чітко сформульовані в інструкції «Боротьба й діяльність ОУН під час війни». На їх підставі члени похідних груп мали намір впроваджувати ідеологію ОУН р. на Великій Україні.
З одним з членів похідної групи, на псевдо «Орлович», а це був Мирослав Прокоп, член Проводу ОУН, на початку червня 1942 року зустрівся Кирило Осьмак. В розмовах про побудову Української суверенної держави, Кирило Осьмак наголошував на тому, що суверенна держава має бути лише національною, забезпечуючи українській нації право на свою мову, культуру і економіку. Висловив своє розуміння ОУН як організації вузького спрямування до якої зараз не всі бажають приставати. А «Орлович» висловлював переконання, що ОУН на Сході спирається на молоді кадри, які ще не є ОУНівцями-професіоналами, а для єдності націоналістів необхідно, щоб ОУН на Сході України розрослася так, як на Заході і була б авторитетною серед населення». (Це я читала у слідчій справі Кирила Осьмака 1944 – 1948 рр).
Як згадував Зиновій Марцюк, член похідної групи ОУН, делегат ІІІ ВНЗ: «До вибуху Другої світової війни ОУН діяла на західно-українських землях і формувалася на протипольському відтинку боротьби. З просуванням лінії німецько-радянського фронту на Схід рухалися і Похідні групи ОУН(б), які мали перед собою завдання (у тому числі) відшукувати учасників визвольних змагань українців 1917 – 1921 років, нав’язувати з ними контакти для формування ширшого самостійницького середовища.
Таким людям з Наддніпрянщини та Сходу й Півдня України імпонували організована боротьба ОУН за самостійну державу. Але у питанні майбутнього устрою вони не хотіли на місце компартії ставити нацпартію, вони засадничо стояли на демократичних принципах державного будівництва».
Коли фронт Другої світової війни повернув на Захід, на Захід України поверталися і члени похідних груп, ті, що залишилися живими. Вони ж принесли з собою розуміння того, що наддніпрянці не сприйняли ні монократизм ні вождизм.
На такому психологічному тлі у серпні 1943 року відбувся ІІІ ВНЗ ОУН.
П’ять днів тривала напружена робота делегатів Збору. У постановах Збору був засвідчений відхід від монопартійності, авторитаризму і вождизму. Формувалася традиція модерного українського демократичного націоналізму.
Головним рушієм тих демократичних процесів став РОМАН ШУХЕВИЧ. Він був нащадком роду Шухевичів, який належав до тих галицьких родів, які протягом XIX століття сприяли українському національному відродженню. З роду Шухевичів вийшла когорта політичних, культурно-громадських та військових діячів, що формували модерну українську націю та боролися за її державність. Роман Шухевич добре розумів, що лише ДЕРЖАВА дає змогу українській нації зберегти і утвердити себе.
ТРЕТІМ КРОКОМ до Соборної Української Держави на засадах демократичного націоналізму стало створення Української Головної Визвольної Ради – підпільного парламенту і підпільного уряду воюючої України. Рушієм цього дійства також був Роман Шухевич – людина, яка мислила стратегічно. Він впевнено і послідовно втілював в життя свої державницькі принципи.
Три документи: Устрій УГВР, Платформа УГВР і Універсал УГВР, а також Присяга вояка УПА, були створені на базі демократичного націоналізму.
Головою генерального секретаріату УГВР, тобто уряду, був обраний галичанин Роман Шухевич. І з цієї миті Роман Шухевич мав всю повноту влади на терені воюючої України. Державницьку: Голова Генерального секретарства УГВР і Генеральний секретар військових справ УГВР, тобто міністра оборони; військову: Головний командир УПА; політичну – Голова Проводу ОУН.
УГВР заявила про себе як про воюючу сторону у Другій світовій війні, а УПА, як юридично законну військову формацію воюючої сторони.
Втіленням принципу соборності України було обранняПрезидентом УГВР наддніпрянця Кирила Осьмака. Він став уособленням тяглости української державницької традиції від Української Центральної Ради та Української Народної Республіки до Української Головної Визвольної Ради.
12 жовтня 2007 року Президент України Віктор Ющенко присвоїв Роману Шухевичу звання ГЕРОЙ УКРАЇНИ з удостоєнням ордена Держави (посмертно).
31 жовтня 2018 року Президент України Петро Порошенко своїм Указом нагородив орденом СВОБОДИ Осьмака Кирила Івановича (посмертно) – засновника і члена Української Центральної Ради (1917 – 1918 роки), Президента Української Головної Визвольної Ради (1944 рік).
У травні 2025 року режисерка Марія Яремчук розпочала роботу над документальним фільмом “неВідомі українці. Кирило Осьмак”.
Статтю підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не співпадати з думкою автора.